Докса

МЕТАНАРАТИВИ ЯК СТРИЖЕНЬ СУЧАСНИХ КАРТИН СВІТУ

Олександр Афанасьєв — 2025-08-29

Стрижнем різноманітних картин світу є метанаративи. Протилежність картини світу тоталітарних і демократичних суспільств зумовлена стратегічними наративами. Російські великодержавні стратегічні наративи задають сучасну рашистську картину світу, яка суперечить загальнолюдським цінностям і науковим та цивілізаційним ідеалам.

МЕТАФІЗИКА ПОРЯДКУ

Ілля Москвін — 2025-08-29

У статті розглядається гіпотеза щодо наявності метафізичної природи порядку як фундаментальної передумови, що визначає принципи впорядкування дійсності та її вмісту. Оскільки традиційне уявлення про порядок формується в межах класичної логіки, аналізуються аксіоматичні засади, які закладені в основі його концептуалізації, а також їхня репрезентація в інтуїціоністському, паранесуперечливому й модальному підходах. Досліджується, чи здатні некласичні системи логіки надати можливість радикально переосмислити або заперечити усталене розуміння порядку. Втім, ілюструється, що попри суттєві відмінності між цими підходами, ключові принципи впорядкування залишаються незмінними. У підсумку висуваються й структуруються положення відносно незмінних основ порядку як метафізичних, а згодом – онтологічних констант. Тому спроби вийти за межі класичних логічних законів, всупереч очікуванням, навпаки – лише остаточно підтверджують їхню всеосяжну непохитність.

ПРИНЦИПИ ДО ТЕОРЕТИКО-СИСТЕМНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ СВІДОМОСТІ: ЛОГІКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Дмитро Ляшенко — 2025-08-29

В статті пропонується набір методологічних принципів, необхідних для побудови цілісного системного опису свідомості. Стверджується, що наявні підходи (нейробіологічний, обчислювальний, феноменологічний чи культурний) не можуть конвергувати без метатеоретичної основи, здатної координувати гетерогенні дані та уникати «інерційних» метафізичних припущень. Спираючись на загальну теорію систем, сформульовано такі три принципи: структурно-онтологічна нейтральність, для абстрагування від есенціалістських онтологічних зобов'язань; диференціація перспектив, що розрізняє позиції першої та третьої особи, а також епістемічні та онтичні рівні цих перспектив; та втіленість, що підкреслює обмежувальну та конститутивну роль субстрату системи свідомості. Аналіз модальних контр-прикладів показує, що відсутність будь-якого з цих принципів руйнує самі умови для системної теорії свідомості. Разом ці принципи забезпечують методологічний мінімум метафізично нейтрального каркасу для інтеграції теорій, запобігання категоріальним помилкам та прояснення структурних умов дослідження свідомості.

РОЛЬ ЕПІСТЕМІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ У ФОРМУВАННІ ДОСЛІДНИЦЬКИХ СТРАТЕГІЙ МЕДИЧНОЇ НАУКИ

Вікторія Ляшенко — 2025-08-29

У статті здійснено аналіз епістемічних цінностей в медицині, що визначають її концептуальні та методологічні засади. Показано, що медицина не обмежується сферою терапевтичної практики, а виступає складною інституційною системою, у якій взаємодіють соціальні, культурні та наукові чинники. Визначено відмінність між соціальними та епістемічними цінностями: перші задають цільові орієнтири досліджень, тоді як другі регламентують критерії наукової обґрунтованості та достовірності знання. Аналізуються чотири типи епістемічно-навантажених зобов’язань (феномени, виводи, теоретичні переваги та стандарти точності), розглянутих скрізь призму медичного знання. Зроблено висновок, що епістемічні цінності становлять ядро медицини як науки, детермінуючи її дослідницькі стратегії та теоретичні траєкторії.

«РЕЛЕВАНТНІСТЬ» ЯК ПОНЯТТЯ ПРАГМАТИКИ ЛОГІКИ

Костянтин Райхерт — 2025-08-29

Стаття пропонує поняття «релевантність» як вихідне поняття прагматики логіки, її концептуальної епістемологічної моделі аналізу. На підставі концепції релевантності Б. Хьорланда та Ф. С. Крістенсена «релевантність» характеризується як щось, що є релевантним для завдання, якщо воно збільшує ймовірність досягнення мети, передбаченої цим завданням. Чим більша релевантність, тим надійнішим, ефективнішим і оптимальнішим є щось як інструмент виконання завдання, та тим більша обов’язковість, необхідність і гарантія досягнення результату. Окрім того, поняття «адекватність» характеризується як щось адекватне завданню, якщо воно збільшує ймовірність досягнення мети, передбаченої завданням, до 1 (з огляду на теорію ймовірностей). Якщо логіка (формальна чи неформальна) використовується в межах своєї встановленої та перевіреної сфери застосування, то така логіка вважається адекватною. Якщо логіка (формальна чи неформальна) використовується за межами своєї встановленої та перевіреної сфери застосування, то така логіка має бути розглянута з огляду на її релевантність до її нової сфери застосування. Релевантність логіки є індикатором того, що логіка використовується як евристика.

РОЗПАД КОЛЕКТИВНИХ НАРАТИВІВ У ДОБУ АЛГОРИТМІВ ТА ФЕНОМЕН ВТРАТИ ЗАГАЛЬНИХ СМИСЛІВ

Ольга Синявська — 2025-08-29

У статті розглядається феномен розпаду традиційних колективних наративів під впливом алгоритмічно керованих соціальних платформ. Проаналізовано механізми персоналізації, емоційної віральності та фрагментації інформаційного простору. Обґрунтовано тезу про цивілізаційний характер цієї трансформації та окреслено можливі шляхи відновлення спільних смислів. Стверджується, що алгоритми діють як нові актори у виробництві значень, замінюючи універсальні інтерпретаційні рамки індивідуалізованими «фільтруючими бульбашками» та короткочасними вірусними мікронаративами. Особливу увагу приділено парадоксальності алгоритмічних платформ: руйнуючи традиційні національні, громадянські та етичні наративи, вони водночас генерують нові форми цифрового колективу (тренди, меми, вірусні кампанії), що характеризуються надзвичайною швидкістю, але мінімальною глибиною та довговічністю.

ДАВНЬОГРЕЦЬКА ЛІРИКА ЯК ПОЧАТКОВА ФОРМА НАУКОВОГО ЗНАННЯ

Сергій Шевцов — 2025-08-29

У статті розглянуто давньогрецьку лірику як особливий спосіб пізнання світу, що постає в архаїчну добу на межі між поезією та філософією. Традиційна інтерпретація (Б. Снелль, Е. Френкель) бачить у ліриці народження індивідуальності й вияв суб’єктивного «я». Сучасні дослідження (А. Джентільї, Е. Курке) наголошують на її перформативному й суспільному вимірі, де поетичне висловлювання впорядковує соціальні відносини та ритуальні практики. У роботі пропонується поєднання цих двох підходів: ліричне «я» не є приватним самовираженням, а виконує когнітивну функцію, стаючи інструментом відкриття універсальних структур світу. Лірика постає не як «дзеркало почуттів», а як первісна форма наукового знання, що моделює відношення між людиною, громадою й космосом. Особливу увагу приділено аналізу поетичного слова як онтологічної події, котра має силу творити реальність, подібно до формули чи теореми у науковому дискурсі. Таким чином, грецька лірика розглядається як протонаука, що підготувала ґрунт для філософії й стала одним з перших способів осмислення світу в його цілісності.

САКРАЛЬНІ ТЕКСТИ ЯК ДЖЕРЕЛО БУДДИСТСЬКОЇ ЗОБРАЖАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ: КИТАЙСЬКИЙ ІКОНОМЕТРИЧНИЙ КОРПУС

Крістіна Золотарьова — 2025-08-29

Це дослідження пропонує радикальну переоцінку китайської буддійської іконометричної традиції, розглядаючи її не просто як збірку технічних художніх настанов, а як складну технологію онтологічного контролю та сотеріологічної інженерії, що безпосередньо формувала сакральну скульптуру. Охоплюючи тисячоліття – від прото-тантричної гетерогенності ранньої династії Тан (Tuoluoni ji jing) до жорсткої імперської ортопраксії династії Цін (Zaoxiang liangdu jing),– робота досліджує діалектичну напругу між текстовим «законодавством» сакрального тіла та скульптурною «інстанціацією» божественної присутності. Застосовуючи методологію, що синтезує філологічну точність із дослідженнями матеріальної культури (зокрема кодикологією манускриптів Дуньхуана P.4514, P.2002 та S.2498), стаття стверджує, що траєкторія китайської релігійної пластики демонструє фундаментальний епістемічний зсув: від гаптичної передачі харизми через феньбень (трафарет з порошком) у середньовічних майстернях до оптичної дисципліни сітки через ксилографію в імперських ательє. Додатково у дослідженні наведено історіографічну критику західної рецепції та технічний аналіз лиття бронзи, що демонструє, як металургія «втраченого воску» слугувала матеріальним полігоном для перевірки іконометричної теорії. Дослідження розкриває, як цінський двір використовував трактат «Цзаосян лянду цзін» (1742) для бюрократизації об’ємного тіла Будди, перетворюючи скульптуру на об’єкт політичного управління. Зрештою, ця робота реконструює «операційну систему» китайського сакрального образу, демонструючи, що іконометрія слугує вузлом, де сходяться теологія, технологія та матеріальна пластичність божественного.

ПРОСТІР І ПОВЕДІНКА: ФІЛОСОФСЬКА МОДЕЛЬ ДЕМОКРІТА ЯК ІНСТРУМЕНТ АНАЛІЗУ ПСИХОЛОГІЇ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

Дмитро Арабаджи — 2025-08-29

Стаття присвячена аналізу натурфілософської теорії давньогрецького філософа Демокріта про простір. Наведено опис простору Демокріта в повній топології характеристик – безперервність, протяжність, структурованість, багатовимірність, нескінченність. Запропоновано психоаналітичну інтерпретацію топології простору, що дозволила пов’язати її з девіантною поведінкою філософа.

КОПЕРНИК, НАУКОВА РЕВОЛЮЦІЯ ТА ЦЕРКВА: КРИТИЧНИЙ ПЕРЕГЛЯД СТЕРЕОТИПІВ (НА МЕТОДОЛОГІЧНУ ДОПОМОГУ АСПІРАНТАМ ДО ТЕМИ «НАУКОВІ КАРТИНИ СВІТУ»)

Олександр Кирилюк — 2025-08-29

Оцінка ролі М. Коперника у науковій та світоглядній революції однозначна і часто не враховує важливі моменти як його основної космологічної праці, так і обставин особистого життя, як ступеня подолання попередніх поглядів на устрій сонячної системи, так і відносин з католицькою Церквою. У назву підрозділів статті винесені прямолінійні та однозначні твердження істориків науки з цього питання, які потім піддаються критичному аналізу. Результатом цього є радикальний перегляд ролі польського вченого у вказаній революції.

МАРК ГЕОРГІЙОВИЧ СОКОЛЯНСЬКИЙ

Рідні, друзі, колеги — 2025-08-29

Пішов з життя Марк Георгійович Соколянський, доктор філологічних наук, професор, життя якого було тісно пов’язане з Одесою та Одеським університетом імені І. І. Мечникова.

ОСОБЛИВОСТІ ВИРАЖАЛЬНИХ ЗАСОБІВ КІНО ТА ТЕЛЕБАЧЕННЯ У ТОТАЛІТАРНИХ КРАЇНАХ: КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Ірина Сумченко — 2025-08-29

Ця стаття присвячена культурологічному аналізу виражальних засобів кінематографа та телебачення у тоталітарних країнах XX столітті. Аналізується використання псевдореалізму, гігантоманії та маніпулятивного монтажу, які слугували для надання ідеології вигляду природної істини. Досліджується трансформація екранних медіа в головні інструменти пропаганди, ідеологічного контролю та «психологічної інженерії» масової свідомості. Визначено, що особливість цих засобів полягає не стільки в художніх прийомах, скільки в їхній повній функціональній підпорядкованості меті – створенню утопічного міфу та ідеологічної «метареальності».

НЕГАТИВНО-ЕСТЕТИЧНЕ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ТЕОРЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ: МІЖ ОНТОЛОГІЄЮ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЄЮ

Ігор Єременко — 2025-08-29

У статті здійснено аналіз тих змін, які відбулися у філософсько-естетичному та художньому розумінні потворного протягом останніх ста років. Показано, що адекватне розуміння потворного можливо лише за умови осмислення естетичного досвіду як естетичного способу буття, в контексті таких понять, як буття, небуття, хаос, космос, структура тощо. Тобто адекватне розуміння потворного передбачає його осмислення через визначення негативних буттєвих сутностей та станів. Саме такий підхід наближає нас до розуміння сутності негативно-естетичного, тоді як інші способи його бачення дозволяють розглянути лише феноменальний рівень. У роботі була розглянута сутність базових категорій естетики – прекрасного і потворного. Основу уявлень про естетично негативне становлять міфологеми, пов'язані з хаосом, небуттям та нестабільним буттям. Показано, що через кінцевий потворний образ людині репрезентується нескінченно хаотичне, без-образне, чуже – негативно-нестабільне буття. Почуття відвертання, яке виникає при сприйнятті потворного, має у своїй підставі переживання негативного модусу буття і зрештою є естетичним відкиданням небуття. Потворне дослідження в контексті архетипово-міфологічного, феноменологічного та соціально-культурного пластів осмислення. Саме цей контекст надає можливість пояснення «парадоксу потворного» – здатності потворного викликати у реципієнта почуття естетичної насолоди. Показано, що поряд з міметичним та когнітивним поясненням цього парадоксу неабияку пояснювальну силу має екзистенційно-психологічне розуміння привабливості потворного: потворне як ефективний засіб витіснення та зживання страхів, які пронизують людське існування, а особливо – страху смерті. Події сучасного суспільного життя, Українсько-російської війни вимагають переосмислення суто естетично-споглядального, відстороненого підходу до потворного і суттєве доповнення його морально-етичним підходом. Обґрунтовано, що таке розуміння естетичних феноменів має не лише дати нам можливість глибше розібратися в їхній природі, а й розширити рефлексивне поле естетики як філософської дисципліни.

МЕТАМОДЕРНІ ОСЦИЛЯЦІЇ: СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ САКРАЛЬНОГО В МИСТЕЦЬКИХ ПРАКТИКАХ XXI СТОЛІТТЯ

Ніна Ковальова — 2025-08-29

Текст аналізує сучасні режисерські підходи в контексті метамодерної естетики та їхній вплив на формування нових сценічних мов. У центрі уваги – поєднання чуттєвості, інтелектуальної багатошаровості та гри з межами реального й умовного. Розглядається специфіка постановочних стратегій, що тяжіють до синтезу образів, багаторівневих смислів та емоційної залученості глядача. Порівняння різних митців дозволяє простежити, як метамодерний метод стає інструментом оновлення театральної форми. Текст підкреслює важливість діалогу між глядачем і твором, що постає як простір колективного переживання та когнітивного співтворення. У підсумку робиться висновок про необхідність подальшого осмислення метамодерного досвіду, який формує нову парадигму сценічної чуттєвості в XXI столітті.

ФІЛОСОФІЯ ЧАСУ У ВІЗУАЛЬНОМУ МИСЛЕННІ УКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ СЬОГОДЕННЯ

Олена Щокіна — 2025-08-29

Стаття присвячена дослідженню філософського осмислення часу як естетичної категорії у візуальному мистецтві сучасної України. Аналізуються практики чотирьох провідних художників – Влади Ралко, Микити Кадана, Алевтини Кахідзе та Тіберія Сільваші – у яких відбиваються різні моделі темпоральності: розрив, уповільнення, нашарування, хронотоп та тривалість. У роботах Ралко час постає як нервовий злам і тілесна фрагментація, у Маркова – як естетична стратегія уповільнення, у Кадана – як архівне накладання історичних пластів, у Кахідзе – як щоденникова фіксація повсякденності, у Сільваші – як структурна властивість абстракції. Теоретичною основою дослідження є праці класичних мислителів (А. Бергсон, П. Рікер, Ж. Делез, Ж. Дерріда) та сучасних українських науковців (Л. Смирна, В. Бурлака, О. Котова, О. Соловйов), які розглядають темпоральність у мистецтві крізь призму культурної пам’яті, постпам’яті та політичного виміру часу. Зроблено висновок, що візуальне мистецтво України не лише відображає змінені часові досвіди, спричинені війною та соціальними трансформаціями, але й активно формує нові моделі часу, в яких поєднуються локальна чутливість та глобальна релевантність.

СТРАТЕГІЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ФОЛЬКЛОРНОГО ОБРАЗУ МОМОТАРО В ЯПОНСЬКІЙ ВІЗУАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ (НА МАТЕРІАЛАХ АНІМЕ 1930–2020 РР.)

Ілля Галушко — 2025-08-29

У статті здійснено культурологічний аналіз різноманітних стратегій інтерпретації фольклорного образу Момотаро у творах аніме 1930-х–2020-х рр. Виявлено, що в аніме 1930-х–1940-х рр. використовувалися стратегії сакралізації та героїзації Момотаро як уособлення ключових постулатів японського націоналізму – арахітогамі (віри у божественне походження імператора) та кокутай (ідеї його кровного зв’язку з усіма підданими). Доведено, що реінтеграція образу Момотаро в японську культуру післявоєнної доби здійснювалася через його десакралізацію, дегероїзацію та моефікацію.

ЗАЛУЧЕННЯ ДО ВИГАДАНОГО ЯК ОНТОЛОГІЧНА ПРАКТИКА: ФАНАТСЬКА КУЛЬТУРА В ПОСТСЕКУЛЯРНОМУ СВІТІ

Іван Маслов — 2025-08-29

У статті досліджено постсекулярні форми залучення до вигаданих світів як модуси онтологічної участі. Автор аналізує поняття вторинної віри, паракосму, партиципативної міфотворчості, онтологічного ковзання, гіпердієгезису та глибокої гри як культурні режими, у яких фіктивне може переживатися як справжнє. Залучення до вигаданого трактується не як ескапізм, а як форма естетичної, екзистенційної та навіть ритуальної взаємодії з фікційними структурами, що виконують функцію сакралізованих просторів досвіду. У статті також розглядається амбівалентність цієї участі між повторним зачаруванням (re-enchantment) та симуляцією, з посиланням на концепти Бодріяра, Тейлора, Жижека. Методологічно робота поєднує культурологічну феноменологію, філософську герменевтику і критичну теорію медіа.