СИМВОЛІЧНА ПРИРОДА ГУМОРУ: ДО ПИТАННЯ ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Анотація

Поняття “гумор”, безперечно, є одним із тих позірно очевидних та начебто від початку, апріорно зрозумілих понять, які є надзвичайно глибокими, складними для філософського аналізу, категоріальними (у платонівському розумінні – тобто такими, які не піддаються подальшому узагальненню). Причому суттєво, що за доволі чітко окреслених обсягу та змісту поняття проблематичним залишається саме смисложиттєвий екзистенційний аспект цього означення – можливо тому, що онтологічний вимір гумору навряд чи може бути зафіксованим схематично, раціонально. Перефразовуючи знамениту максиму Арістотеля щодо того, що здивування примушує людину філософувати, можна без перебільшення стверджувати, що здивування примушує людину посміхатися, тобто певним парадоксальним чином (якщо парадокс вважати слідом за Гегелем діалектичним моментом істини) філософія і гумор зближуються. Припустимо, що це зближення телеологічне, тобто і філософія як раціонально-поняттєвий спосіб осягнення буття, і гумор як емоційно-чуттєва форма такого осягнення єднаються саме у своїй меті – єднанні людини з універсумом, онтологізації, буттєвому укоріненні всіх виявів людського життя, досягненні стану екзистенційної “в-ключеності” в життя діючим індивідом. У такому разі гумор можна тлумачити, по-перше, не як артефакт, епіфеномен людського існування в його фізіологічному, соціокультурному чи економічному вимірах, а як сутнісну характеристику людськості, як те “людське, занадто людське”, що, власне, і конституює людину та її “життєвий світ” (Гусерль); по-друге, як феномен процесуально-динамічний, скоріше як діяльність, а не даність, тобто гумор є актом, а не фактом. Зясувавши ці вихідні положення, спробуємо намітити деякі моменти суттєвого, на наш погляд, звязку понять “символ” та “гумор”.