СМІХ ЯК АНТРОПОРЯТІВНИЙ ЧИННИК ТА ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА КРИТИЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Автор(и)

  • В. Г. Табачковський Інстітут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України

DOI:

https://doi.org/10.18524/2410-2601.2003.3.179146

Анотація

Першу спробу теоретично доторкнутися до феномену сміху я зробив восени 1996 року на перших Філософських читаннях, присв’ячених пам’яті Павла Копніна. Але є перш за все певна екзистенціальна передумова такого звертання до цієї проблеми. Увесь попередній відтинок життя моя причетність до цієї сфери була радше “практичною”: у шкільні роки таланило на вчителів яскравої гуморної вдачі (художник і географ Г. С. Турчак та мово-літературознавець Ю. Й. Середенко – присвята їм міститься у моїх книжках. “Человеческое мироотношение: данность или проблема?” – 1993 р; “Людина. – Екзистенція. – Історія. – 1996 р.), в університетські роки таку ж вдачу вгледів у свого наукового наставника І. В. Бичка, у попередника на посаді голови студентського наукового товариства, аспіранта А. С. Канарського, з яким часто спілкувався, та у кураторів СНТ В. О. Босенка й В. В. Колобкова. Щовесняні студентські “Дні науки” містили, поряд з теоретичною, чималу гуморну потугу (у шістдесят сьомому дожартувалися до того, що партбюро заборонило робити конференцію під Марксовою тезою “Досі філософи лишень пояснювали світ, проблема ж у тому, аби змінити його” – “Що це ви замірилися змінювати?! – і ми мусіли “переїхати” до малої актової зали Академії наук, де зібралися разом з Інститутом філософії). Насичене гумором середовище, про яке багато чув ще на студентській лаві, я застав, прийшовши з неї до щойно згаданого інституту – директорствував тут тоді вже наступник П. В. Копніна “гегельянець” В. І. Шинкарук, але атмосфера зберігалася й була нам дуже до снаги (навіть такий жорсткий “істматівець”, як В. І. Куценко, направлений сюди “інстанціями” для ідеологічного зміцнення, часто визнавав “Ваш галльський гумор переконує, завдячуючи метафорі, багато швидше, ніж теоретичне доведення”). “Московські” вітри доносили до нас оповіді про витівки гострословів О.З інов’єва, та Е. Ільєнкова, тбіліські – про директора тамтешнього Інституту філософії, потомка грузинських князів Н. Чавчавадзе, ростовські – про іскристого В. Давидовича, з Одеси віяло теплим вітром гумору А. Уйомова. Такою була екзистенційна передумова пізнішої рефлексивної зацікавленості питанням про сміх.

##submission.downloads##

Опубліковано

2009-01-01

Номер

Розділ

СМІХ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЯ ЛЮДИНИ